Iwan Wyhowski b. 1616 d. 17 marzec 1664
| Ród | Wyhowscy |
| Płeć | Mężczyzna |
| Imię i nazwisko (po urodzeniu) | Iwan Wyhowski |
| Inne imiona | Jan |
| Rodzice
♂ Євстафій Ігнатійович Виговський d. 1663 | |
| Wiki-strona | Wikipedia:pl:Iwan Wyhowski |
Lista wydarzeń
1616 urodzenie:
ślub: ♀ Олена Богданівна Стеткевич (Виговська) b. 1656 d. 1664
1653 narodziny dziecka: Киев, Гетманщина, Русское царство, ♂ Eustachy Wyhowski b. 1653
26 sierpień 1657 - 28 wrzesień 1659 nadanie tytułu: Україна, Гетьман Війська Запорізького
17 marzec 1664 śmierć:
Notatki
Iwan Wyhowski, ukr. Іван Виговський (zm. 16 marca 1664) – szlachcic polski, pisarz wojska zaporoskiego, następnie hetman kozacki i w końcu wojewoda kijowski.
Іван Остапович Виговський народився на поч. XVII ст. – в 1600-х чи 1610-х рр. і був вихідцем зі старовинного українського православного роду – т. зв. „ýшицької шляхти”. В королівському універсалі Виговському на Барське староство (1659) Ян-Казимир пов’язує його родовід із знаменитими князями Глинськими. Найвизначнішим представником останніх був Михайло Глинський (пом. 1534 р.) – видатний державний діяч Великого князівства Литовського, який перебував на службі німецького імператора Максиміліана, Альбрехта Саксонського, був правою рукою великого князя литовського Олександра, а після невдалого повстання емігрував до Московії, видавши свою племінницю Олену за великого князя Івана ІІІ. Однак останні генеалогічні дослідження позбавляють це твердження реального грунту. [4, с.191]. Очевидно давні предки Виговських були вихідцями із Золотої Орди і називалися по-тюрському Болсунами, тобто Чорногубами або Коркошками. За часів русько-литовського князя Володимира Ольгердовича або великого князя литовського Вітовта (кін. XIV – 1 третина XV ст.) ця гілка започаткувала три роди: Болсуновських, Давидовичів-Виговських та Лучичів-Виговських. Безпосередні предки Івана Виговського мали маєток Вигів під Овручем на Волині. [12]. Батько майбутнього гетьмана Остап (Євстафій) Іванович був служителем у київського митрополита Петра Могили, чия подвижницька діяльність сприяла відродженню Української православної церкви. За одними джерелами йому належало містечко Оглав на Київщині [12], а за іншими – містечко Гоголів на Полтавщині. [4, с.192]. Десь тут, напевно, народився старший син Іван, три його брати – Данило, Костянтин, Федір – та сестра Тетяна. Остап Виговський брав найактивнішу участь в житті київського братського руху, підтримував тісні зв’язки з Адамом Кисилем, активним борцем проти дискримінації православ’я в 1 пол. XVII ст. За доби Визвольної війни Остап Іванович осів у Києві і був намісником київського замку у воєводи Киселя, а згодом репрезентував українську шляхту на трагічній для України Переяславській раді 1654 р. Помер в 1663 р. [2, с.244].
Походив із старосвітської православної шляхти. Мав прекрасну освіту. Зробив успішну кар'єру в польській адміністрації. Під час визвольної війни під проводом Хмельницького був на боці поляків. Коли ж потрапив у полон до татар, союзників Хмельницького, гетьман викупив його з неволі. І призначив своїм генеральним писарем. По смерті Богдана Хмельницького булава дісталась його нездалому малолітньому синові Юрасеві. З цього "гетьманування" нічого не виходило. І тому старшина віддала булаву Виговському. Але влада його була не дуже міцна. Бо серед старшини він не мав одностайної підтримки. А широкі козацькі низи були обурені тим, що старшина починає себе поводити так, як польська шляхта. Тобто безсоромно збагачуватись, захоплювати гуртові землі, утискати селян і міщан. І сусіди скористались цими протиріччями в українськім суспільстві. Польща почала улесливо переговори вести з козаками, щоб вони повернулися під королівську руку. Обіцяла найщедріші поступки політичні. Москва, не бачачи перед собою такої великої політичної особистості, як Богдан Хмельницький, намагалась захопити Україну під свій контроль. А саме: збирання податків до московської казни, обсадити своїми військовими гарнізонами не тільки Київ, а й інші міста. І, до всього, позбавити Україну церковної самостійності. І Москва і Варшава шукали собі прибічників і, на жаль, завжди знаходили. А це призводило до постійних кривавих конфліктів. Треба було щось робити, щоб стабілізувати ситуацію, бо все починало летіти шкереберть.
Тоді Виговський із прибічниками вирішив піти на ризикований та радикальний крок. У 1658 році в Гадячі було укладено Гадяцький трактат. За цим трактатом Україна мала ввійти до складу Речі Посполитої, нарівні із Польським королівством і Великим Князівством Литовським, і називатись Великим Князівством Руським. Трактат мав забезпечити повну внутрішню автономію козацькій державі. Україні забезпечувались - свій суд, свої державні установи, своя монета, своє військо. Мала бути скасована церковна унія православних з католиками. За таких обставин 1659 року Москва надіслала на Лівобережну Україну стотисячну армію під керівництвом князів Трубецького, Ромодановського і Пожарського. Війська мали припинити всякий відхід від московської зверхності і забезпечити якнайшвидше і найповніше стягнення податків. Московське військо погромило в найжорстокіший спосіб безліч сіл та містечок. Тримався і відчайдушно лише Конотоп. На допомогу Конотопу привіз козаків і татар гетьман Іван Виговський. Козаки Виговського загатили невеличку річку. Розлилося величезне плесо із багнистим дном. Козаки заманили в цю страшну пастку московське військо. Важка кіннота, одна з найкращих на той час, стали легкою здобиччю для козацьких самопалів і татарських стріл. Лише поодиноким московським воякам вдалося вирватись із кривавого болта та сховатись за стінами Путивля. А в болоті і на луках лишилось щонайменше 30 000 трупів. Знаменитий російський історик Соловйов писав, що ніколи більше московський цар не зміг виставити такої доброї кінноти. Конотопська битва стала найбільшим погромом Московського війська за XVII століття. Та через інтриги, кривавий розбрат, Виговському не вдалося скористатись із цієї нечуваної перемоги. А через те, що Виговський пішов на спілку з поляками і навів на Україну ординців, він втратив підтримку серед людності України. І мав віддати булаву і гетьманські клейноди Юрасеві Хмельницькому в 1659 році.
Втративши булаву, Виговський жив на Правобережній Україні. Одержав від польського короля титул київського воєводи і барське староство. Не зважаючи на такі королівські милості, не забував захищати інтереси української православної церкви. Був діяльним членом Львівського братства і чимало зробив для його розбудови.
Тим часом, ставленик польської влади правобережний гетьман Павло Тетеря приглядався пильно до дій екс-гетьмана Виговського. І злякався, що він може зажадати собі знову булави. Щоб убезпечитися від такого сильного конкурента, Павло Тетеря обмовив Виговського перед владою у змові і зраді. Це було якраз до руки польському полковнику Маховському. Той саме в цей час люто карав повсталих селян Брацлавщини. Маховський захопив підступно Виговського. І не дивлячись на те, що Іван Виговський був сенатором, його судили військовим судом за "зраду". І розстріляли просто в камері в'язниці, коли він молився.
Отже бачимо, що з'їхалася родина Виговського: старий Остафій, його дружина — мати гетьмана, брат Костянтин, дружина гетьмана Олена. Ставився митрополит з великим собором духовенства: процедура потвердження гетьмана фактично ставала заразом актом признання нового митрополита, в присутності “освященного собору”. Не було тільки його замісника Барановича, зате був Гізель, Йосиф Тукальський, архимандрит овруцький Феофан Креховецький, архимандрит кобринський Йосиф Заячківський, чернігівський Мещеринів, ігумен никольський Олексій Тур, видубицький Старушич, терехтемирівський — не названий на ім'я, чигринський Сава Попель. Дістав соболі протопоп переяславський Бутович, ніженський Филимонович, печерський проповідник Мелетій Красносельський, митрополичий скарбник Тарасій Буцький.
Od dziadków do wnuków
ślub: ♀ Елена Богдановна Хмельницкая (Выговская)
śmierć: 30 listopad 1659, Калуга
nadanie tytułu: 1658, Гетьманщина, Україна, Генеральний обозний
